Антонич на гуцульщині

«О мелянхоліо малого містечка! О тише синього неба, завішена над одноманітним щастям причикнутих, згорблених домів! О солодко-млявий запаху провінції! Тут серця б’ють повільніше й, мабуть, повільніше ходять годинники. Тут усе спізнюється. Тут день є заспаний і ніч невиспана»¹. Б.І. Антонич

¹ Яка це приємна річ — могти спізнюватися.

INTRO

«Чи встигну?..» — так собі думаю в останні години того дня, адже час уже не пливе так, як про нього написав у своїй незавершеній повісті «На другому березі» Богдан Ігор Антонич. До слова, це надзвичайний прозовий текст. Думаю, він колись має зазвучати у форматі перформансу чи вистави.

Але варто спробувати зануритися в той день, у слово, спогади, пошуки, архіви, пресу... Я намалюю той день.

Ну так, нині День журналіста. Ще від часів університету його славно пам’ятали, коли зустрічалися у Львові, коли були ті файні студентські часи на журналістиці — посеред молодих голосів, сердець і слів.

То про що писатиму? А нехай буде у формі уривків із днів життя, ніби зі щоденника, який нещодавно вперше опубліковано в новому виданні книжки Івана Малковича «Антонич: Зелена Євангелія».

У «Ділі» сидіти — любе діло

Отак буває: як щось найде на мене, то починаю знову шукати в онлайн-архіві газети «Діло». Сиджу, лежу і мандрую тими сторінками давно забутих днів, епохи Антонича.

Так і цього разу думаю: вишукаю собі щось нове про Богдана Ігоря Антонича, наприклад про його смерть, бо зазвичай гублю ті знахідки на телефоні чи комп’ютері.

І натрапляю:

“Українці города Львова відпровадили вчора на місце вічного спочинку нашого невіджалуваного поета Б.І. Антонича. Вже давно Львів не бачив таких сумних похоронів. Кожний відчував, що це похорони молодого таланту, на який наше

письменство покладало великі надії.

В годині 5. з дому жалоби при вул. Городецькій рушив на Янівський цвинтар жалібний похід. За чорною трумною ступали опечалені родичі поета, які провожали о-динокого сина у вічність, за ними йшла, заливаючись сльозами наречена покійного, яка ще цього року мала звінчатись з поетом і бути сопутницею його життя.

За ними наші письменники, мистці, журналісти й численна громада приятелів та знайомих поета. Над відкритою могилою відправив похорони о. пралат Куницький в асисті кількох священиків. Промову виголосив ред. Осип Боднарович, а др. Яр. Рудницький пращав покійного в імені товаришів”.

Українські вісти  липень 1937р.

Газета Діло 10 липня 1937р.

У цих замітках про похорон Антонича є цікаві й важливі згадки — ніби прості деталі, але, як на мене, надзвичайно важливі для відчуття не лише точок ландшафту та мікроперетинів останніх митей, пов’язаних з автором і його світом, а й документальних фактів, які оприсутнюють тебе в тому моменті.

Як-от те, що Антонича відспівували аж шестеро священників. Або те, що на похороні було присутнє Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка. Це може свідчити про те, що Антонич був його членом, хоча ніде в доступних джерелах такої інформації ми не знаходимо. Вартувало б віднайти в архівах підтвердження цього факту.

Ну і, звичайно, важливими є імена та прізвища священників, а також тих, хто мав слово й прощався з Антоничем того дня на Янівському цвинтарі у Львові.

“Похорон поета Богдана Ігоря Антонича, що відбувся 8. липня в год. 17., не зважаючи

на літній вакаційний час, зібрав дуже багато людей. Дуже приємно вражала присутність церковного братства з села, де батько Покійного є священником. Громадяни того села принесли з собою гарний вінець, який несла на початку похоронного проводу окрема делегація.

В похороннім обряді взяло участь 6 священників із о. пралатом Л. Куницьким, о. кан. Ю. Дзеровичем на чолі. Співав хор радника Купчинського. Між присутніми було багато молодих приятелів Покійного та прихильників його таланту, крім того майже греміяльно в похороні взяло участь Товариство Письменників і Журналістів ім. Франка.

Над могилою виголосив в імені Тва. Письменників і Журналістів та Редакції журналу „Назустріч" промову ред. Осип Боднарович, що коротко, але з повним зрозумінням, цитуючи деякі гарніші твори Антонича, схарактеризував Його поетичну діяльність, крім того як людину, скромну, в собі замкнену, на око не вразливу на те, що довкола нього діється, але ж насправді людину незвичайно тонку, повну любови природи і всього, що ясне та гарне.

При цьому він зазначив, що коли смерть такої молодої талановитої людини велика втрата для народу, то найбільшу втрату відчує українська література, що з Антоничем утрачає одного із найталановитших представників нового українського літературного покоління.

Від товаришів з університетської лавки попрощав Покійного др. Ярослав Рудницький, підносячи велику глибину знання Покійного, його товариськість та незвичайну роботящість.

Було понуре пополудне, ввесь час нависає дощ, але ж, коли домовину спускали в землю крізь хмари продерлося золоте проміння сонця на заході, немов прощаючись із тим, що у своїй душі ціле своє життя носив те сонце, та що нем осяяна ціла Його така ясна творчість. З великим болем у душі, тихо та мовчазно покидали свіжу могилу сумні учасники похоронного обряду”.

Діло 10 липня 1937р.

Варто зазначити, що цей слід щодо Антонича і ТОПіЖу так само привів мене під час пошуків у газеті «Діло» до загубленої вілли письменників і журналістів на Гуцульщині.

Тут лише подам стежку до свого попереднього матеріалу, де також ідеться про смерть Антонича та похорон, який на зборах ТОПіЖу було згадано як такий, що оплачувався коштом товариства.

За останні два роки я неодноразово їздив до Каменя Довбуша біля Яремча, де через архіви та зустрічі з експертами вдалося дізнатися більше про цю віллу — літню резиденцію галицьких письменників і журналістів над Прутом.

Цікаво, чи міг Антонич, як член ТОПіЖу, бувати в цій віллі та творити на Гуцульщині?

Вілла ТОПіЖу на гуцульщині. Камінь Довбуша. Яремче 1930-ті рр. Фото з преси.

Про це варто було б зробити окремий документальний подкаст, який мені хотілося б створити.Лише скажу, що цього року ми святкуємо 100-ліття Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка. На жаль, досі не маємо окремої книжки про нього. І що сумніше — не маємо такої резиденції на Гуцульщині для сучасних письменників, журналістів і науковців. Наприклад, у Харкові є Будинок «Слово», а про його мешканців створено безліч фільмів, подкастів та інших матеріалів. Це до того, що потрібно працювати, особливо в час війни. Адже феномен ТОПіЖу надзвичайно важливий: у час польського панування українські творчі сили змогли згуртуватися й створити унікальне середовище української літератури в Галичині. Про ТОПіЖ ще писатиму. Дай Боже.

Настав вечір преси й Антонича

Отож, 4 травня ввечері в Музеї фотографії відбулася презентація книжки Василя Габора «Усе про Антонича. Богдан Ігор Антонич у літературному дискурсі 30-х рр. ХХ ст. (за публікаціями західноукраїнської преси)».

Коли побачив анонс події, одразу запланував там бути. Радісно було також зустрітися з Данилом Ільницьким, який заздалегідь повідомив мене про захід і навіть прихопив для мене CD нового джазового видання пісень Богдана Весоловського у виконанні Павла Ільницького, за що йому щиро дякую.

На презентації зібралася численна публіка. Автор-упорядник Василь Габор розповідав про концепцію книжки, а я думав, як це добре, що нарешті зібрано так багато текстів із «Діла» та інших видань про Антонича, його творчість і власні тексти Богдана Ігоря з галицької преси.

Тепер мої архівні пошуки частково будуть під рукою — і це чудово.

На події я також згадав свою давню пасію до «Діла» й розповів про іншу гілку пошуків — ідею «Голосу Антонича», над якою працюємо в проєкті Audiostories.

Чи міг Антонич читати свої вірші на львівському радіо?

Звісно, важко уявити, що десь існує запис його голосу. Проте саме «Діло» допомогло мені віднайти низку заміток про те, що поезія Антонича звучала на хвилях львівського радіо і транслювалася на всю Польщу, щонайменше в польських перекладах.

Про це сьогодні не писатиму детально.

Також під час останньої розмови з Юрій Андрухович у Франківську я запитав його, чи міг Антонич бувати в Станіславові. На моє здивування, почув відповідь, що так — він приїздив туди на читання до станіславівських залізничників.

Це було надзвичайно цікаво, але джерела цього факту я знайти не міг.

Презентація Василя Габора була недовгою, тож ми з Данилом Ільницьким вирішили піти на вечірній чай. Говорили про різне, але, як завжди, я повернув розмову до своїх пошуків та архівів, пов’язаних з Антоничем.

І тут Данило відкрив скан видання «Весни розспіваної князь» 1989 року та знайшов цей спогад.

Ось тут починається найцікавіше. Виявляється, Антонич їздив на Гуцульщину не лише до Станіславова, а й до Шешор та інших місць. Ця подорож була важливою для нього під час роботи над лібрето «Довбуш».

Після прочитаного ми з Данилом погодилися, що варто відтворити маршрут Антонича Гуцульщиною та організувати читання й розмови в тих місцях.

Тепер з’являється надія, що Антонич міг бувати і у віллі ТОПіЖу на Гуцульщині.

Отож подаю фрагмент спогаду «Студент університету» друга Антонича — Романа Савицького (1904–1974) — про подорож Богдана Ігоря Антонича на Гуцульщину.

"Потім робота припинилася: я готувався до державних екзаменів, Антонич закінчив І курс слов'янської філології. Побут у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Антонича склався після того, коли я переїхав до Станіслава влітку 1929 року і з І вересня у тому ж році почав працювати вчителем української приватної гімназії . На моє прохання Антонич в березні 1931 року приїхав у Станіслав. Я проживав у той час на вул. Красинського неподалік залізничного вокзалу. За мостом біля вокзалу була територія, так звана Гірка, заселена українцями-залізничниками. Вони були великими патріотами, посилали своїх дітей в українські школи, брали активну участь в художній самодіяльності своєї «Просвіти» .

В клубі «Просвіти» я керував мішаним хором і брав участь у драмгуртку. І тоді ....:_ в березні 1931 року - художня рада читальні доручила мені запросити Антонича виголосити вступне слово, тобто доповідь на шевченківському концерті . Поет, який тоді був широко відомий, зробив це з величезним пієтетом до Шевченка, свою доповідь виголосив напам'ять, вона була насичена цитатами з творів Шевченка і власними віршами. Зал був захоплений Антоничем. Ночував він того дня в мене, а на другий день вечором читав для молоді українських середніх шкіл та робітників передмістя Гірка свої вірші із першої збірки «Привітання життя» . По тій зустрічі керівники художньої самодіяльності клубу влашту вали на його честь банкет, після якого десь біля другої години вночі я відпровадив його на вокзал до поїзда Коломия - Львів … Відвідання села Шешори на Косівщині теж було викликане бажанням зустрітися зі мною; там я постійно вакаціював, тобто перебував на канікулах у своєї двоюрідної сестри - вдови по лісничому, що мала там свій пансіонат.

Це було влітку 1935 року. Приїхав Антонич туди з Геником-Березовським. Цей Геник-Березовський закінчив українську філологію в Краківському університеті у визначних тоді професорів - Івана Зілинського і Богдана Лепкого. Здобувши диплом магістра (до речі, Антонич теж його одержав у 1933 році), Березовський славився в Галичині як чудовий читець-рецитатор, головно творів О. Олеся. Будучи в Березові біля Яблунова у Геника-Березовського, Антонич довідався про моє перебування в Шешорах, які від Березова не дуже-то далеко. Коли Геник-Березовський - до речі, дуже красивий був - забавляв ш е шорських «літників», ми з Антоничем роздумували над лібретто опери «Довбуш». Він того і приїхав, бо знав, що я знаю гуцульський побут, і просив допомоги й поради. Щось не можу пригадати, чи Людкевич, чи Антон Рудницький (брат Михайла) доручили йому цю роботу. Сиділи в мене тоді декілька днів: ми обидва напружено працювали над «Довбушем» ...

А останнього дня вони дали творчий вечір у клубі «Просвіти»: Антонич читав свої поезії із збірки «Три перстені», а Геник-Березовський різні твори. Та коли обидва разом продекламували «Три менти» О.Олеся, зал гримів від оплесків, і це мені найбільше лишилося в пам'яті . Останній раз бачив я Антонича в перших днях липня 1937 року, та вже неживого. Будучи тоді на вчительських курсах у Львові, я довідався про його смерть, був на похороні, навіть ніс домовину з його тілом. Караван їхав порожній, а домовину несли цілу дорогу друзі аж на Янівське кладовище ..."

Жовтень . 1988. No 8

Юліян Михайлович Ґеник-Березовський народився 20 червня 1906 р. Відомий мовознавець, родич Кирила Ґеника-Березовського. Був одружений на Мирославі Ковальскій, мали дочку Ганусю.

Закінчив Яґеллонський університет у Кракові (1933), захистив праці «Гуцульський говір». Згодом захистився по темі «Мова Василя Стефаника» (1939). Разом з професором Іваном Зілинським організував значну наукову експедицію до Гуцульщини.

Автор шкіцу - Володимир Ольшанський

06.06.2026 р. Львів