Дорогою до Жаб’є
“Наше авто мчало дорогою до Жаб’є, вириваючись з дощів Львівщини в простори гір, хмар та променів сонця. Славне товариство жваво вело бесіди про літературу, локальних авторів та про саму ціль поїздки. Свідомо чи несвідомо, але обрали ми шлях через Яремче, зустрічаючи змійки бурхливої ріки Прут, довкола якої доля готувала майбутні відкриття та знахідки”.
Ця оповідь має бути написана тепер до Пасхи, бо то відкладати, потім сильно шкодувати прийдеться. Вже два тижні минає, як вдалося здійснити заплановану поїздку до Верховини за участі команди проєкту “Голоси української ідентичності”, яку ми в Audiostories омріяно накреслили. Це не перша поїздка на гуцульщину від Audiostories. Десь в цей час, рівно рік тому, спільно з Богданом Тихолозом та Домом Франка ми здійснили поїздку в Криворівню в межах проєкту “Hutsulia Франка”, розпочали роботу над створенням художнього аудіофільму “Терен у нозі” Івана Франка.
В цій подорожі було теж багато оповісток, натхненних розмов і з Богданом Тихолозом про Гуцулію і Франка, і з Данилом Ільницьким про феномен “гуцульських Атен” Криворівню (тут дивіться більше про цей проєкт). Про це важливо згадати, адже ці два співбесідники матимуть в нашій розповіді важливе місце.
Отож, цього разу нам вдалося записати поетичну збірку “Минають дні ... 23 вірші” Василя Вишиваного та його автобіографію про визвольні змагання та УСС, голосом поета-гуцула з Криворівні Василя Зеленчука, сьогодні військовослужбовця ЗСУ. Зробили і відеозапис вільної розмови, як ми її натхненно назвали: “п’ю до тебе розмова”, про Вишиваного, Гуцулію, історію та літературу за участі Данила Ільницького - літературознавця і нашого партнера аудіовидавництва, з легкої руки якого ми здійснили і запланували шерег аудіопроєктів, Лесі Салій - дослідниці гуцульського тексту і локальних текстів та Василя Зеленчука (відео буде доступне вже скоро тут).
В гуцульській хаті, музеї Петра Шекерика-Дониківа у Верховині, замонтували ми мікрофон, а вже по запису всіх текстів Вишиваного зрозуміли, що довкола нас висіли одні гуцульські вишиванки, і таких знаків ми мали багато, та й далі в тексті їх будемо визбирувати для вас.
Воскресіння Антонича або 90 років “Великої гармонії”
Тут, отак коротко, описую початок нашої гуцульської пригоди і відразу обриваю її, бо вже хочу зачепитися за найважливіше: це розмови, оповіді в дорозі, які іскряться та фонтанують новими ідеями. Не раз ми малювали з Данилом Ільницьким спільні проєкти поетичних аудіозбірок, думали над вибором авторів і голосами, хто міг би їх рецитувати перед мікрофоном в нашій Студії аудіодрами ім. Йозефа Маєна у Львові. Так і цього разу в мандрівці знову говорили і про Антонича і про Дебору Фогель та інших.
Приїхавши до Львова з гір, якось випадково, але підсвідомо таки з думкою про нашу розмову, відкрив я такий собі нівроку томик “Вибрані твори” Богдана-Ігоря Антонича.
Розгорнув, і куди втрафив, як ви думаєте? На вірші зі збірки “Велика гармонія”, які виявилися актуальними саме зараз, в час між католицькою і греко-католицькою Пасхою. Це мене дуже зацікавило, бо хотів щось підготувати від Audiostories саме на цю Пасху. Словом, знову знак, зачіпка рухатися далі. Швидко накидав на папір проєкт: Аудіозбірка поезії “Велика гармонія” Б.І. Антонич. Розвидніло одразу, коли почав копати про цю збірку і Антонича. Виявилося, що він її написав спеціально до Пасхального тижня 1932 року, а отже рівно 90 років тому.
Може й не дивина, але подумайте, цей рік 2022 для нашої України став роком повномасштабного вторгнення московитів і рік важкої війни. А тут, поезія Антонича з 1932 року, попри назву “Велика гармонія”, направду, вірші, які мені видалися актуальними, дуже якісь інші, ніж в других збірках автора, коли читав їх, - відчув, що мають духовну силу, які Антонич не видав за життя (про це розповість більше згодом Данило).
Тому, я відразу зателефонував до Данила Ільницького, і розповів, що хочу, щоб ми взялися за створення аудіоверсії “Великої гармонії”, на що він втішився, ще й коли почув, що я пропоную, щоб наратором її став голос Олега Онещака, актора з Театру Курбаса, з яким донедавна робили деякі записи в аудіопроєктах від Audiostories.
Ну і все закрутилося на цьому передпасхальному тижні, як і в Антонича… Олег Онещак відгукнувся і ми запланували перший запис, Данило долучився до співпраці, як упорядник ауідозбірки, і відданий дослідник постаті Антонича та його поезії, згодом докинув статті і все що я просив, навіть надіслав титульні сторінки автографів до “Великої гармоні”, які він опрацьовував в львівському архіві. Запланував я на кінець тижня і відеотизер, як анонс нашого аудіопроєкту з музикою від Артема Бемби на один з віршів.
Вам пощастило, ви його почуєте, ось тут клікайте, а мені не дуже, бо я захворів і відмінив всі подальші записи в студії та відеозйомки з Данилом до відеотизиру. Але то ніц страшного, бо відтемпературивши, маю таки змогу писати для вас цю розповідь, яка тільки відкриває шлях до пригод і розкривання знаків. Тому, мандруємо далі, в нову гілку історії.
Відкриття і знахідка “Вілли над Прутом” - літньої резиденції львівських письменників та журналістів.
Маю я таку нуту пристрасті, коли працюю над новим проєктом, то по певній дослідницькій звичці, одразу занурююся в пошуки сторінками міжвоєнної преси. Тепер це можливо, завдяки веб-сайтам Libraria чи Polona, де є відскановані архівні номери газет та журналів, як українських так і польськомовних, що працюють за пошуком ключових слів. Тому, я почав щось шукати про Антонича, його поезію і радіо.
Чому радіо? Бо це окрема тема, яка мене цікавить, як того хто є засновником аудіовидавництва, а ще й журналіста за освітою. Львівське радіо і література, перші аудіозаписи поезії, прози та драматургії у Львові, це те що напрацьовую собі. Але, таки знайшов кілька заміток, що поезія Антонича в 30-их роках звучала на хвилях Польського Радіо Львів, найперше в перекладі на польську мову (про це окремо колись напишу). Хоч шукав Антонича, але він вивів на щось цікаве і нове для мене і не тільки для мене!
Отож, в одній із заміток в газеті Діло за 27 жовтня 1937 року натрапляю на текст: “Загальні збори Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка” (більше про ТОПіЖ). Взагалі це товариство мене зацікавило, адже і Антонич був його членом, і навіть отримав відзнаку і нагороду за III місце за свою збірку поезій “Три перстені” (більше про це попрошу написати Данила Ільницького).
В цій замітці, збори товариства розпочав його голова редактор Роман Купчинський зі згадки про смерть її членів: Богдана Антонича, Василя Стефаника, Гриця Гладкого та інших, та читаючи далі натрапив на дуже цікавий текст: “Іван Кедрин, секретар Товариства, складає детальний звіт про стан віллі Товариства на Гуцульщині. Вілля як також дооколична площа доведена вже до такого стану, що дає зразковий відпочинок своїм членам у літніх місяцях…”. А текст, який був в замітці вище стає тепер зрозумілішим: “... була змога привести до порядку оселю в Камені Довбуша коло Ямної, яку можна буде хіба перебудувати, щоб дістати більше кімнат”.
І саме тут в мене дзенькнуло в голові, знову знак, адже буквально на днях на презентації нової книжки Богдана Тихолоза “Франко, як текст: досліди і досвіди”, в розмові розпитував Богдана за його дослідницьку працю в Польщі і той напрям дослідження, про який ще від попередньої поїздки в Криворівню говорили. Про те, що як і в наших Карпатах, так і в горах в Польщі, письменники, митці та еліта міжвоєнного періоду мала місця куди зїжджалася чи на літні вакації, чи взимку, не тільки для відпочинку, але й для того щоб творити серед краси гірських ландшафтів. Тому, я майже відразу кинув скрін замітки йому в месенджер, бо подумав що це саме його тема, і може ця думка про віллу на Гуцульщині на щось його наштовхне.
Отримав відповідь швидко, він попросив кинути йому джерело замітки. А я взявся активніше шукати інформацію про саму віллу ТОПіЖу в Камені Довбуша. І тут мені вдалося натрапити на шерег матеріалів з газет і мемуарів з міжвоєнного та повоєнного періоду.
Перед тим як подам вам декілька чудових цитат і знахідок зі спогадів про цю віллу, поділюся думками, що з цього може вийти. Бо недавно роздумував чи було в нас на Галичині щось подібне, як за Збручем ціла тема з письменниками, які жили і творили в "Будинку Слова" (Київ-Харків), і навіть когось запитав про це, але сказали що у нас такого нічого не було. А тут, отримав сам для себе цілу розгорнуту відповідь і мандрівку, яка тільки но починається.
І ця історія надихає, бо як написав я Богдану Тихолозу “... страшно хочеться такої вілли в теперішні часи”, ця маленька мрія давно зародилася в голові, щоб десь на літо мати таку резиденцію в горах не тільки для письменників, але й для роботи над створенням художніх аудіопродуктів, спільну роботу над адаптацією текстів для аудіодрам чи художніх аудіоновел, аудіосеріалів зі студією звукозапису та роботи з акторами. Це звичайно я про своє наболіле… Але можливо ця знахідка і дасть нашій маленькій команді в Audiostories втілити мрію і зробити перші кроки.
Отож, найперше в пресі мені вдалося віднайти серію цікавих статей під назвою “Автом по Галичині” в газеті Діло авторства Романа Купчинського (вже пізніше побачив, що вони були виставлені на веб-сторінці Локальної історії), де прочитав цікаві спогади про віллу ТОПіЖу над Прутом. Ось, декілька вирізок:
“Вілля “ТОПіЖу“ положена над берегом Прута, в непролазних хащах, які все таки мешканці віллі пролазять. Поміг їм у тому в визначній мірі припадок, здається ще передпотоповий, що розділив декуди звали каміння і уможливив протоптання стежечки. Крім припадку помагали в останніх часах ще й робітники, що під проводом тов. Островерхи цілий тиждень пророблювали стежку. Тепер вона така, що навіть неальпісти можуть нею дібратися до води. “
“Камінь Довбуша – це так сказатиб аристократична дільниця долини Прута. Вілля за віллею, одна краща від другої, а між ними – наша. Трохи як “бідна кревна”, але є надія, що з року на рік буде все краща і ліпше прибрана, бо кожний з мешканців старається за її красу”.
Але, найцікавіший матеріал який віднайшов, написаний фактично відповідальним на місці за віллу ТОПіЖу в горах Михайло Островерха. Стаття в газеті “Свобода” за 3 жовтня 1969 року - це цілісний спогад саме про віллу над Прутом, де він згадує і атмосферу літніх вакацій, подає імена письменників і інших відомих митців, які відвідували віллу і спільно проводили час серед краси гір та звуків Пруту.
“Як то воно дійшло, що цю віллю купило товариство наших письменників? Припускаю, що вістку про те, що ця вілля у зеленому, затишному над Прутом кутку в Камені Довбуша - є на продаж, подав до Львова станиславівець Федір Олесницький. Мабуть був він посередником купна її. Між іншим, саму назву цієї місцини: Камінь Довбуша - був бо там, біля залізничного моста й тунелю величезний камінь Олекси Довбиша, а дещо вище, в лісі, його ж комори - виклопотав у польської влади той же Федір Олесницький. Камінь Довбуша належав до громади с. Ямне. Цю віллю набули наші письменники в 1927 році, На її купно склали свої дари: д-р Дмитро Левицькия - 300 ам. дол., анонімний жертводавець - 100 aм. дол., митрополит Андрей гр. Шептицький 30 поль…”
“Першим головою Товариства Письменників і Журналістів ім., І. Франка - далі вживатиму в скороті: ТОПІЖ - був Богдан Лепкий. Другим - Василь Стефаник. третім - до сумної осени 1939 - Роман Купчинський. І за Кого головства, вперше, в 1934 році, стали прибувати до віллі члени ТОПІЖУ на вакаційний відпочинок. Управа Товариства признзчила мене на господаря цієї віллі. Приіхавши в гори вже в квітні, побачив я, що, найперше треба б збільшити кількість кімнат - було лише чотири просторі кімнати й така ж простора кухня, п'ята”.
"Хто ж там у цій віллі, у цім затишнім куточку, далеко й недалеко від головного шляху, три хвилини від залізничної зупинки, - хто там у літі перебував? Зрозуміло, письменники й журналісти з родинами або самітні. Чи всіх запамʼята я? Не ручу. Але пригадую собі, що літували там Василь Сімович із дружиною Ізидрою, і Левко Лукасевич із Стефою та з іх приятелькою Оленою Шайдевич із премилою дитиною Мірою, і Іван Кедрин-Рудницький із дружиною Марією, і Михайло Рудницький із дружиною Мартою, інколи із донечкою Даркою, і Федір Дудко сам або з дочкою Лідою, Ярослав Шавʼяк із дружиною Лідою. Літували там і самотні: Катря Гриневич, інж. Ромцьо Сенишин, що то мав порекло „Кучерявий" лиш тому, що на блискуче голив голову, д-р Леонтій Максимонько, дир. Денис Коренець, інколи з донею Ганнусею. До нас у відвідини приходили, найперше, наш голова Роман Купчинський, Нестор Нижанківський, Євген Маланюк, інж. Олесь Пежанський, Михайло Мороз".
Ну що ж, цитат таких файних, які виводять на троп маю достатньо, та ще й пару мемуарів від безпосередніх учасників ТОПіЖу маю за пазухою. Наразі, шлях лежить до архівів, а далі в нову подорож, але тепер за пошуками місця неподалік Каменя Довбуша, де стояла славна вілля Товариства письменників та журналівстів ім. Івана Франка. Далі буде...
Comments